Про Сталіслава ЛЕМа

Чотири Львови Станіслава Лема

Львів перший

Він народився у Львові 12 вересня 1921 року. Батько працював лікарем, мати займалася домом. Братів і сестер не мав.

— Я зрів дуже повільно й порозумнішав доволі пізно, — критично відгукується про себе Станіслав Лем в одному з інтерв'ю.

За три роки до цього проголошено відновлення Польської Республіки, яка понад століття була розділена між трьома імперіями — Німецькою, Російською та Австро-Угорською. За два роки до цього закінчилася кровопролитна — понад 25 тисяч загиблих з обох сторін — польсько-українська війна. Підсумок того конфлікту — падіння Західно-Української Народної Республіки та перехід територій, на які вона претендувала, до складу Польщі. Зокрема і рідного міста Лема.

Львів між двома світовими війнами був польським не лише формально. Більше як половину населення міста становили поляки. Також були дві впливові меншини — євреї та українці.

Родина Лемів має єврейське коріння. Однак вони сповідують римо-католицьку віру та спілкуються польською мовою. Мешкають у шестикімнатній квартирі на вулиці Браєрівській (тепер це вулиця Богдана Лепкого).

Свої дитячі та юнацькі роки Лем описує у книзі «Високий Замок», уперше опублікованій 1966 року. Це психологічний роман, в якому автор осмислює проблеми пам'яті та розвитку людської особистості. Однак сучасним львів'янам він цікавий перш за все детальними описами їхнього міста міжвоєнних часів.

Станіслав згадує прогулянки парками та проспектами, які звідтоді змінили хіба що назви. Ключова точка — Високий Замок, пагорб, що височіє над містом, прикрашений рештками середньовічного замку.

польський

— Високий Замок був для нас тим, чим для християнина є небо, — дещо пафосно зауважує автор.

Також переказує колоритні подробиці, маловідомі наступним поколінням.
Як-от Східні торги — міжнародний ярмарок на верхній терасі Стрийського парку, «Гран-прі де Леополь» — автомобільні перегони, траса яких проходила навколо сучасного Парку культури, чи Рацлавицьку панораму — велетенське панно, що відтворювало момент битви польських повстанців під проводом Тадеуша Костюшка з росіянами 1794 року.

Одним із найцитованіших фрагментів роману є опис вітрини цукерні Людвіґа Залевського, що містилася на вулиці Академічній (теперішній проспект Тараса Шевченка, де нині «Пузата хата»). Дослідники часто подають цей абзац як еталонний зразок романтичної ностальгії за «тамтим», утраченим, Львовом:

«Це була, по суті, велика сцена, оправлена в металеву раму, на якій кілька разів на рік змінювалися декорації, що були тлом для вражаючих скульптур і алегоричних фігур із марципану. Цукрові Миколаї мчали на санях, із їхніх лантухів ринули лавини смаколиків. На глазурованих полумисках спочивали шинки й риби в галяреті, теж марципанові і з кремовою начинкою. Навіть скибки цитрини, що просвічувалися крізь галяретку, були витвором цукерничого різьбярства. Пам'ятаю стада рожевих свинок із чоколядовими оченятами, найрізноманітніші фрукти, гриби, вудженину, рослини, якісь печери й скелі. Складалося враження, що Залевський подужає відтворити в цукрі та чоколяді цілий Космос, оздобивши сонце лущеним мигдалем, а зірки — лискучою глазур'ю».

Інший яскравий спогад — візит до міста «людини-мухи». Акробат Стефан Полінський планує влаштувати знаменитий номер — видряпатись по стіні будинку на дах без страхівки. Біля кінцевої точки втрачає рівновагу й падає на хідник. Підсумок — фатальний. Газети публікують фото бідолахи — його череп тріснув так, що видається, ніби на обличчі сидить велетенський павук.

Станіслав навчається у 2-ій гімназії ім. Кароля Шайнохи (тепер це школа № 8 на вулиці Підвальній). Більшість його однокласників — поляки. Українці не виділяються серед загалу, вони також спілкуються польською мовою. Єдина різниця — не відвідують занять із греко-католицької релігії. Поміж гімназистами ходить жарт про чотирьох пророків української літератури:

— Перший був — та й згинув, другого не було, третій — то Тарас Шевченко та Іван Франко, а четвертий ще буде.

Якось їх везуть на відпочинок у Карпати. Там юнак уперше бачить гуцулів. Найбільше його вражає не колорит українських горян, їхній одяг чи оздоби. У пам'яті лишаються страшні злидні, в яких ті існують.

Львів другий

Оповідь у «Високому Замку» обривається в той момент, коли Лемові виповнюється 18 років. Це логічно — книга про дитячі та юнацькі переживання. Однак є ще один нюанс. За 11 днів до того, як Станіслав стає повнолітнім, розпочинається Друга світова війна. А через 10 днів після його дня народження Львів займає Червона армія.

Десь у той час Лем стає свідком символічної сцени. Зі схилів Цитаделі спускається польська кінна артилерія. Несподівано з бічних вулиць їй назустріч виїжджають верхи радянські вояки. Усі мають азійські обличчя. Кожен в одній руці тримає револьвер, а в іншій — гранату. Вони наказують полякам залишити коней, портупеї, зброю та йти геть. Опиратися немає сенсу. Артилеристи здаються без єдиного пострілу.

— Пошел вон! — наказують «монголи».

— Я бачив, як упала Польща! — згадує той момент Станіслав. — Їх навіть не взяли у полон. Просто відпустили.

Поряд із пам'ятником польському королю Яну ІІІ Собеському з'являється монумент «Сталінській конституції». На дерев'яному постаменті — бетонні фігури солдата-червоноармійця, робітника, матері з дитиною, студентки та старого гуцула з хлопчиком. Написи трьома мовами — польською, українською та єврейською — прославляють радянського вождя.

Про недолугих окупантів, які зайняли помешкання колишніх «буржуїв», ходять анекдоти. Розповідають, що якийсь командир миє голову в унітазі. А офіцерські дружини ходять до театру в нічних сорочках, які знайшли в скринях, — бо думають, що то вечірні плаття.

радянський

Станіслав був майже ровесником Другої Польської Республіки. Його дитинство та юність припали на час формування цієї держави, а момент зрілості фактично збігся з її крахом.

Про арешти й репресії, які розгортає нова влада, пересічні містяни майже нічого не знають. Лемів не чіпають. Лікарів під час війни вважають недоторканними.

Єдиний дискомфорт — в одну з кімнат їхньої квартири підселяється енкавеесівець на прізвище Смірнов. Усі розуміють, чим він займається в робочий час. Поза тим справляє враження інтелігентного чоловіка, усі його зошити списані віршами. На дверях помешкання з'являється оголошення, що воно реквізоване військовою комендатурою. Це слугує певним захистом.

Аби уникнути призову до Червоної армії, Станіслав вступає до медичного університету.

Більшість викладачів — старі кадри, поляки. Студенти, які приїхали зі сходу (а таких немало), нічого не розуміють. Тільки деякі заняття ведуть російською або українською мовами.

Лем згадує маніфестацію з нагоди Дня солідарності трудящих 1 травня 1940 року. Міліція перекриває не тільки центральну вулицю, а й довколишні провулки. Хода порожнім проспектом справляє моторошне враження.

Пропозицію вступити в комсомол відхиляє.

— Це моя давня мрія, — каже парторгові. — Однак відчуваю, що я ще не готовий духовно. Мушу дозріти до цього.
Хитрощі допомагають і на заняттях із марксизму-ленінізму.
— Я читав Карла Маркса тільки в оригіналі, — запевняє Лем викладача. — Готовий дискутувати з вами, проте німецькою мовою.
Звісно, професор німецької не розуміє. Студент може молоти все що заманеться.

Львів третій

Улітку 1941-го в місті знову змінюється влада. Радянські танки — велетенські, пісочного кольору — відступають по вулиці Городоцькій. Через вигуки вояків — вони у розпачі — її називають «Давай назад!» На зміну прибувають німецькі танки: маленькі, темно-сині.

— Я не був ніяким героєм, — каже. — Навколо шаленіла війна, а я принюхувався, чи не смажить стара сусідка млинці із сиром і мармеладом.

Гітлерівців зустрічають із хлібом-сіллю. Обурений натовп за кілька хвилин нищить пам'ятник «Сталінській конституції». У тюрмах знаходять тисячі трупів закатованих політичних в'язнів. Влаштовують погром євреїв — їх вважають найлояльнішими до попередньої влади, а отже, і відповідальними за вбивства. Пізніше для євреїв створюють ґетто і концентраційний табір.

Лем мало цікавиться цими подіями. Завдяки «арійській» зовнішності та нейтральному прізвищу він уникає уваги, вуличного шумовиння й нацистської адміністрації. Влаштовується працювати помічником механіка в автомобільній майстерні. Серед робітників — кілька євреїв. За працю вони нічого не отримують. Понад те — платять самі, аби лиш мати формальне робоче місце.

Станіслав передає учасникам польського підпілля вибухові пристрої, які знімає з покинутих радянських танків. Пише антинацистські листівки німецькою мовою. Кілька днів переховує на горищі свого гаража знайомого єврея, який утік із ґетто. Пізніше стверджуватиме, що робив це все без жодних патріотичних почуттів, винятково через обставини.

нацистський

Нацисти володіють Львовом три роки. За цей час вони встигають винищити майже все єврейське населення міста.

Під кінець окупації Станіслав знову потрапляє в ситуацію, яка віє символізмом. Він іде по Городоцькій, як раптом назустріч виїжджає німецький танк «Пантера». Навколо — ані душі, брами всіх будинків зачинені на замки. Танк рухається просто на юнака. Раптом із кущів вилітає протитанковий снаряд. «Пантера» починає палати, її башту скручує так, що вояки не можуть дістатись назовні та згоряють заживо.

Через кілька днів він бачить той самий танк і заглядає всередину. Там — обгорілі черепи нацистів.

Львів четвертий

Після завершення Другої світової війни відновлюється Польська держава. Однак уже в нових кордонах. Львів опиняється у складі Української РСР. Більшість тутешніх поляків залишають місто.

— Звідки у Львові ще якісь Леми? — розмірковує

«Німці вважали себе вищою расою, а нас, євреїв, — приреченими на винищення паразитами, — пише Станіслав у листі до американського перекладача Майкла Кендла. — Натомість росіяни — це було підле та нице кодло. Вони обсирали все, забиваючи й наповнюючи своїми екскрементами розгромлені салони, шпитальні зали, біде, клозети. Вони срали на книжки, килими, вівтарі. Вони вбачали радість у цьому сранні на весь світ! Скопати, стовкти, обісрати, а до всього ще й зґвалтувати й убити».

1946 року родина Лемів виїжджає зі Львова. Їм дозволяють узяти з собою тільки найцінніші речі. Станіслав спаковує до двох дерев'яних ящиків батьківський стіл, друкарську машинку та кілька книг. Підписує їх прізвищем, імені не вказує.

залишилося тільки каміння

Уже на вокзалі бачить такі самі коробки, підписані «Владислав Лем».

Потяг привозить їх до Кракова. Там винаймають дві кімнати разом із батьковим колегою. Перш за все глава сім'ї рве на шматки документи, які засвідчують його власність на дві львівські кам'яниці.

— Це — перегорнута сторінка, — пояснює. — Шляху назад немає.

Станіслав Лем стверджує, що до переїзду зі Львова майже не думав про літературну працю. Єдиним його захопленням був футбол. Писав такі-сякі вірші, однак усі рукописи залишив у старій квартирі. Також встиг створити один роман — «Людина з Марса», який сам вважав доволі посереднім.

Через п'ять років виходить друком роман «Астронавти», який приносить письменникові спершу локальну, а згодом і світову славу. Романи «Едем», «Непереможний», «Катар», цикли оповідань «Казки роботів», «Кіберіада», «Зіркові щоденники» підтверджують його статус культового фантаста.

Усього він напише 17 романів і близько сотні повістей і оповідань. Ці твори перекладені понад 40 мовами, загальний наклад — 30 млн примірників.

Роман «Соляріс» екранізують росіянин Андрій Тарковський і американець Стівен Соденберґ — із перервою в 30 років. Критики схвально сприймають обидва фільми. Однак авторові вони не подобаються. Першого режисера він публічно називає «дурнем», другого — «бовдуром».

У багатьох творах Лема можна розшифрувати біографічні моменти. Дія роману «Шпиталь Преображення» відбувається у психлікарні з вежею в мавританському стилі — очевидний натяк на єврейський шпиталь за три сотні метрів від Браєрівської, теперішній пологовий будинок. А герой «Повернення із зірок» прилітає на Землю після космічної експедиції — і не може упізнати планету. Чим не алюзія на Львів, який за кілька воєнних і повоєнних років позбувся майже всього корінного населення?

За понад 60 років — до своєї смерті 27 березня 2006-го — Станіслав Лем жодного разу не побував у рідному місті. Хоч підтримував проголошення незалежності України та навіть дав дозвіл видавництву «Каменяр» безкоштовно надрукувати переклади його творів.

Текст написав:

Денис МАНДЗЮК